Роман "Одного разу"

Отже, “Одного разу…” – книга-переформулювання. Себе, власного письма, хронотопу, життєвих приписів та інструкцій… А ще – це “переформулювання” самого “Переформулювання” (отого першого етапу-спроби), що побачило світ 2007-го року у видавництві “Нора-друк”. Звідси – логічність і перспективність огляду-аналізу двох книг у компаративному аспекті.

В обох варіантах авторка ніби перекреслює власний досвід “масліт” (Чи навмисно? Чи мимохіть дається взнаки життєва мудрість?) – відтак, текст претендує на звання як не елітарності, то бодай “дуже хорошого”, якісного та вартісного письма.

Стівен Кінг у своїй неймовірній книзі “Про письменство” іронізує: “Якщо Ви хороший і хочете стати великим…нашовонотреба”. Так-от, Ірен Роздобудько не претендує на роль “великої”, але, безсумнівно, прагне випустити добротний продукт. Де є Вона-Авторка та її Досвід – життєвий, творчий, професійний, мандрівний…

“Як відрізнити поганий твір від справжнього” – одне з питань, яке порушує письменниця. І пропонує власну візію: “«Справжній» має «ефект нігтя»! Тобто, читаючи, ти обов’язково мусиш щось “відкреслити”, помітити, запам’ятати. Якщо в книзі є бодай два-три речення, з котрими хочеться жити далі, – то вже є доброю книгою. Поганий твір – мов жмуток сіна: пожуєш і виплюнеш” (с. 202).

Беручи до уваги судження авторки, “Одного разу…” не є чтивом одноразовим. До цієї книги кортить повертатися; вона продовжує своє життя з кожним реципієнтом і відповідно реципієнт продовжує життя з цією книгою. Низка поміток олівцем слугує доказом вартісності і статусності: “добра книга”.

Знаєте, іноді виникає підозра, що ось це видання 2014-го не є останнім за проектом, що згодом, можливо, Ірен Роздобудько зважиться (чи вже зважилась, а ми про це не знаємо!) на третє “переформулювання”. Бо ж недарма завершальною фразою в аналізованій книзі є вигук “…До наступного переформулювання!” (с. 218). “всі ми, – пише авторка, – тією чи іншою мірою, є свідками часу. Але кожний – свого” (с. 12). Разом із тим, письменниця оскаржує еволюцію людини як індивіда, фіксуючи тільки зміни в часопросторі: “Кажуть, що люди мають змінюватися – з віком, з обставинами. Я в цьому зовсім не впевнена. Може змінюватись лише світ і час, а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою” (с. 12). Поза тим книга здатна зруйнувати статику й табу – і дозволити “переформулювання”… Насамперед авторці, котра звикла продукувати відособлене “легке чтиво”, на яке завше є попит. І раптом збагнула: “писати щось “про себе” набагато складніше, ніж затулятися “ліричним героєм”, котрий може говорити, думати й діяти як заманеться, а така спроба означає межувати з самогубством…” (с. 12).

Звідкіля така суїцидальна настроєвість?.. Бо, зрештою, якось прийнято, що книги мемуарного кшталту, сповідального штибу пишуться вже людьми з віковою позначкою “далеко за …”, котрі квапляться поділитися пережитим-побаченим-почутим, аби разом із ними не зникла Доба… Та насправді такі книги – як “перелом” свідомості, її “перезавантаження”, спроба подолання екзистенційного страху… У кожному разі, автор подібних текстів отримує шанс почати життя заново, по-інакшому, спробувавши очистити карму, звірившись про наболіле й лишаючи “заповіт” прийдешнім поколінням… Якось трохи пафосно, але все ж… Деякі штрихи до цієї теми можна знайти у розділі “Неправильна книга”. Як-от: “«спогади» оприлюднюються лише в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. “Геніального” роману, наприклад. […] Або коли тобі років за вісімдесят і вже нема чого втрачати та кого соромитись” (с. 115 – 116). Прикметним є оскарження письменницею належності своєї книги до мемуаристики. Та все ж лишімо право вибору читачам – приймати цю авторську позицію чи ні.

Ірен Роздобудько констатує настійне відчуття нудоти як потвердження “екзистенційної порожнечі”, втоми від суєтності буднів, масового буття… І прагне книгою-переформулюванням увиразнити істинність існування.

“Я не хочу прокльовуватись – я в ньому (світі – Г. К.-С.) вже існую.

І нарешті “одного разу” (ключова і знакова у цій книзі фраза – Г. К.-С.) зрозуміла, що надійшов час щось у цьому існуванні систематизувати. Хоча б для себе.

І спробувати зберегти при цьому левову частку іронії, а краще – самоіронії, інакше не варто і братися до діла.

А розпочати так, ніби це продовження якогось речення. Ніби пишеш “між іншим”, так, як би говорила на кухні, готуючи борщ або мої улюблені ліниві голубці. Так, ніби говорила до порожнечі сто років, а на сто перший – хтось таки увімкнув диктофона” (с. 15).

Роздобудьчина манера письма чимось нагадує літописний стиль: повторюване (хоч і досить умовне та абстрактне) “…одного разу” на кшталт “В літо…” (того чи того року). Ця прикмета знову ж таки спонукає сумніватися у точності визначення жанрової специфіки. Бо ж подібно до “Повісті врем’яних літ…” як “Початкового літопису”, де світ постає від моменту створення, першого гріхопадіння, Великого Потопу, давніх племен тощо, Ірен Роздобудько як літописець окреслює свою Добу, свій часопростір, події, учасником і очевидцем яких вона була: совєтські табори як “школа виживання”, стихійні ринки наприкінці перебудовних 1980-х, вступ на факультет журналістики, втеча з Донецька до Києва, “м’ясорубка” початку 1990-х, перший кіношний досвід, вимушене трудове розмаїття, письменницький “вояж” до США, Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві, Форум Видавців у Львові, штрихи до Революції Гідності, сучасна українська література “в особах” – Галина Пагутяк, Галина Вдовиченко, Леся Воронина, Марина Гримич, Юрій Покальчук тощо. На сторінках книги вимальовується психологічний і світоглядний портрет авторки (її гостре неприйняття несправедливості, генетичне слабування на книги, тяжіння до подорожей, нескасовна віра у Диво). Пунктирно оприявлена історія роду, особливий інтерес викликають артикульовані легенди про походження оригінального прізвища “Роздобудько”.

Досвід авторки в різні періоди її життя нотував окремі сентенції, що можуть слугувати формулами, гаслами, інструкціями… Приміром, такі:

“Дорослі – дурні. А їхні внутрішні пружинки з часом іржавіють і припиняють діяти. І кудись зникає з пам’яті золоте правило: коли ти пручаєшся – найсильніший відступає…” (с. 91);

“Люди нервують, божеволіють, втрачають здоровий глузд і гідність через свої невиправдані сподівання. Вони – мов каменюки, що торохкотять усередині. Не дають дихати й рухатись” (с. 92);

“Мрія – як прикраса на верхівці новорічної ялинки: маячить десь високо, вабить і виблискує. Зняти – не можна, дивитися – приємно. Це – прикраса твого життя…” (с. 130);

“кожному воздається по вірі… […] Віриш у силу грошей – працюватимеш на них все життя. […] Віриш у дружбу – ніколи не лишишся на самоті. Віриш у любов – вона знайде тебе і в пустелі” (с. 134);

“Дорога – це те саме море. Вона безкінечна і накочується хвилями” (с. 158);

“Талановита людина – НЕ ЗАЗДРИТЬ” (с. 213).

Є у книзі майже вигадані історії з натяком на їхню реальність і з високим відсотком іронії (скажімо, “Все буде…” – методика зцілення людини від цілковитого песимізму й занепаду сил), бо, зрештою, як стверджує авторка, самоіронія вдатна врятувати від нарцисизму.

А є миті непоказні, що закарбовуються в пам’яті мимоволі, самохіть. “А потім – у будь-який час дня чи ночі, посеред будь-якого дійства, ніяк не пов’язаного з тією ситуацією, – спалахують, накочуються на тебе зненацька і б’ють точно в ціль – не продихнути” (с. 155). Як спогад про щедрівку у маминому виконанні. “Моє серце стискається: я знаю – це та сама мить, від якої згодом захлинатимусь все життя – не продихнути” (с. 156), – звіряється Ірен Роздобудько. І вкотре вмовляє себе: “менше пафосу – більше іронії!” (с. 194).

Не схильна до осуду інших, усе ж орієнтується на тих, хто “постійно – щодня і щомиті – вміє дивитися “на горизонт”. […] тих, хто вірить в обраність своєї долі…” (с. 135). Чи ж не перегук із думкою Миколи Руденка, винесеною в епіграф?

А отже, йдеться зосібна про митців, необтяжених матеріальним і позір котрих спрямований увись (попри пафосне звучання). Розділ “Як писати книжки” (пойменований за одним із варіантів перекладу назви мемуарів Стівена Кінга “Onwriting: AMemoiroftheCraft” – або “Про письменство”, КСД, 2017) може слугувати добрим матеріалом для письменників-початківців і стане в пригоді керівникам і учасникам літературних студій, гуртків, угрупувань. Низка речень та абзаців із цього розділу варті цитування. Ось кілька з них:

“Є тисячі причин, через які люди починають писати. Від химерного бажання заробити до не менш химерного прагнення слави. Не знаю, чи є серед цих причин найважливіша – щоби не померти…” (с. 200);

“якщо виникає така дилема – “писати чи ні” – краще швидше покинути це заняття!” (с. 201);

“Успіх письменника визначають два “ч”: Читач і Час. Читач може помилятися – тому його рішення – тимчасове, сьогоденне. Час підтверджує цінність творчості” (с. 204);

“…поети бувають: від Бога і від горя. Решта – імітатори” (с. 203);

“[…] “поет” починається в мовчанні. Він мусить починатися – наново, з кожної нової книжки, закреслюючи всі попередні. Забуваючи про них. Вважаючи, що нічого ще не написав” (с. 204 – 205).

Так само, як Стівен Кінг, Ірен Роздобудько радить потенційним письменникам багато читати. А ще – “навчитися співчувати, приймати чужий біль за свій” (с. 205).

У “Післямові – 2014” авторка зізнається: “література увійшла в мене, як “удар блискавки”, як хвороба, поглинула і роздушила, мов дев’ята хвиля” (с. 217). Попри деструктивні асоціації, що випливають з означеної сентенції, саме у Творчості Ірен Роздобудько знаходить справжнє Щастя, тут їй відкрилася істинність Існування та увиразнилася віра в Диво.

Навіть Стівен Кінг, до авторитетного голосу якого дослухається українська авторка, завершує свою книгу “Про письменство” вимовною тезою про животворчу і зцілювальну, наснажну й невичерпну силу Мистецтва Слова:

“Письмо – це магія, жива вода, як і всяке інше мистецтво. Вода безплатна. Тож пийте.
Пийте і напувайтеся”.