Ірен Роздобудько

українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка

Лариса Денисенко: Ця книжка об’єднує і Америку, і Україну, адже музика Леонтовича багатьма вважається американською музикою. Далі ти починаєш розгортати цей клубок, і виявляється, що автор – український.

Ірен Роздобудько: Я питала в громадах Америки, яка музика лунає з ваших радіо, телевізорів, на вулицях, під яку музику ви смажите свої різдвяні індички. Люди називали «Щедрик», а їм казала, що це музика Леонтовича, і вона присвячена тому Новому року, який наставав у прадавніх слов’ян навесні, коли прилітала ластівочка. Потім я розповідала про Леонтовича, про його життя, про загибель. І люди вітали те, що ця тема була піднята.

hromadske.radio

Лариса Денисенко: Як побудована книга? Ти можеш її назвати історичною розвідкою?

Ірен Роздобудько: Ні, я не хочу називати її історичною розвідкою чи історичним романом, хоча там все є. Я сама не дуже люблю читати біографії – одружився, народився, це я можу прочитати в документації. Попри всі збереження фактажу  – і про його життя, і про те, яким він був, і про вбивство (я це все пропустила і крізь себе, і крізь свого одного з героїв), я написала так, щоб це було цікаво читати сучасній молоді.  

Лариса Денисенко: 30 травня в Києві розпочинається велика подія – Книжковий Арсенал. Чи можна тебе там буде знайти?

Ірен Роздобудько: В мене вже була велика презентація в книгарні «Є» тут на Хрещатику. На Арсеналі я буду в середу на відкритті, 1 червня, 2 червня, але такого спілкування не буде. Я зараз полюбляю спілкування через книжку, я вже наговорила все, що могла, книга і про сучасність, і про нас, і про душу, і  про смерть – там все є.

Лариса Денисенко: Яку маленьку історію ти можеш розповісти зараз про цю книгу?

Ірен Роздобудько: В мене багато книжок, пов’язаних з містикою. В мене там був образ чорнявої, чорнокосої жінки, красуні –  і це прототип Надії Танашевич, лібретистки Леонтовича, з якою він збирався емігрувати. Мало хто про це знає. В неї такий яскравий образ – зелені очі, в хорі всі дівчата були в білому, а вона в чорному. Все це я вигадала. Потім вже після того, як книга пішла в друк, я побачила в газеті «День» фотографію хору «Кошиця», де всі дівчата були в білому, і тільки одна – в чорному, чорнокоса і дивиться абсолютно в протилежний бік від камери, в той час, як всі дивилися в камеру. А вона дивиться на когось. На кого? Я собі подумала, що вона дивилася на композитора. Я цю світлину весь час тримаю у Фейсбуці, вона для мене містична, і я весь час ставлю собі запитання – хто ця дівчина? Невже це якимось чином прототип Надії Танашевич? Я хочу зробити цю розвідку.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Лариса Денисенко, Громадське радіо

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.